Проблема проводу в Івана Франка (автор: Зенон Коссак )

Зенон Коссак

(З приводу 15-ліття його смерті)

„І дух твій нас веде в боєвому розпалі".

О. Грицай

  В історії кожного народу е часи політичної чи культурної світлости, творцями яких є сильні індивідуальності. 

  Історія Франції вказує на Наполеона, Англія підносить Кромвела, Італія Гарібальді, Німеччина Бісмарка, Америка Вашінґтона, Україна Хмельницького і т. д. 

  Всі ті великі державні мужі згідно з твердженням філософа Геґля, що: 

„ідеї мають силу впливати на хід історичних подій" 

— завдяки своїй силі волі та характерности поклали тривкі основи під нові суспільно-політичні лади та державницькі влади кожний у своїй державі, а відтак і в інших.

Бісмарк

  Кромвел, Наполеон, Бісмарк і т. д. є для нас уособленням сили, характерности, творчости, волі та певної перемоги. Всі вони герої у площині суспільно-політичної та національно-відроджуючої творчости. Подібними геніяльними творцями її
й провідниками являються літературні творці, які кладуть основи під щось нове в літературі й відроджують дотеперішню творчість. 

  Відродження в літературі — відроджує народи і тому геніяльні Ґете, Шіллер, Данте, Шевченко й інші е великими національними поетами, пророками та вождями. 

  Шевченко, наприклад — своїми творами поклав тривкі основи під національно-політичне відродження українців і від його йде початок правдивого поступу українців. 

Шевченко Т.Г.

  У продовженні Шевченківської творчости виступає геніяльний Іван Франко, який наче би доповнював інтуїтивність і пророчість Шевченка своєю інтелектуальністю. Національний підклад творів Шевченка — находить своє доповнення у суспільництві Франка. 

  Сьогодні йдуть різні інтерпретації творів Франка — а вслід за тим йдуть різні оприділення його раз, як провансальця, другий раз, як партійника — чи знову, як національного поета.

  Ми ж стверджуємо, що Франко — це геній, в якого творчості кожний може знайти для себе щось. Подібно, як Шевченка сантиментальні інтерпретатори представляли сентиментальним ліриком, коли він е поетом національно-революційним, так і Франко мав своєрідні інтерпретації. Безперечно, що твори Франка являються відбиткою його гуманно-демократичного світогляду — та все таки е в його ціла низка моментів повна сили. Тому у творах його шукаємо для себе те, що є найсильніше, або те, що для нас найбільш виховне. 

  Нам вільно це зробити, бо Франко, як геній — має у собі конечну всесторонність, якої нам заперечувати абсолютно неможливо. Проф. Білецький Леонід у статті „Хто такий Франко для українського народу" ЛНВ. VII—VIII. 1926, каже ось що: 

„Все ж таки геній, що стоїть у центрі суспільно-національного і культурного руху, мусить ховати в собі такі безперечно позитивні якості, як незвичайна підвищеність морального почуття й інтелектуальних здібностей, соціяльно-національна конструктивність психіки й найделікатніша структура нервової системи. Основою геніяльности є інтуїція, як її визначають Анрі Берґсон і Лоскій та творча уява, як її визначає Рібо, у ферментації емоціонально-образового мислення, нарешті різноманітність і многосторонність творчого виявлення, многогранність душі, що реаґує на всі явища природи й духа". 

— Різноманітність і многосторонність франківської творчости дає чимало розв'язок на суспільно-політичні та національно-визвольницькі питання.

  У нашій статті порушимо проблему проводу в інтерпретації Франка.

  Нема сумніву, що Франко висував потребу розумного, сильного і характерного проводу у нас українців — тому і квестія ця має свою відбитку у найважніших його творах. Вказуючи на постать Захара Беркута, його організаційний та провідницький хист, він стверджує, що правдивий провідник може навіть серед примітивних вічевих політичних порядків бути першим і вести народ. 

  Франко цінив провід і розумів його — хоча сам не вив'язувався належно зі свого провідництва. І не можна з приводу цього кидати громи на самого ж Франка, раз тому, що провідник являється еманацією енерґії, творчости і волі нації і, друге тому, що Франко був першим, але фактичним провідником у своєму психічному наставленні не був. 

  І в тому лежить суть його трагедії за життя і трагедії Мойсея. Франко наломлює життя, усуває шкідливі  традиційні залишки, а замість їх дає нові національно-відроджуючі цінності, але все те є замалим, коли бракувало йому провідницького хисту, коли не зумів повести все позитивними руслами, коли бракувало йому безпардонности і завзяття. 

  Цінності Франка є великі, що слушно підмінує Д. Д. у статті „Трагедія Франка" ЛНВ червень 1926 р., коли каже, що творчість Франка „дала нам яскраву мету, яка ще й досі є неосягненою маною — вирватися з проклятого льоху, де нас
зіпхнуто, на вільний світ вільних націй". 

  Це розумів Франко, коли у програмовім вірші „Каменярі" пише про себе як
провідника:

Іван Вишенський

„І я, прикований ланцом залізним стою...

І голос сильний нам згори мов грім гремить..."

  І саме те, що він мусів бути провідником, хоча не надавався на його, спричинювало вічну психічну боротьбу, а опісля привело до трагедії. З цього приводу родиться у Франка великий пієтизм до провідника і представляє нам його в поемі „Мойсей" та „Іван Вишенський" — і негативними рисами обидвох героїв намагається виказати всю таємницю проводу. 

  Якщо коротко перейдемо питоменності обидвох героїв — тоді й стане нам ясною розв'язка проблеми проводу у самого ж Франка. 

  Асоціяльний Іван Вишенський і соціяльний Мойсей виказують неґативні риси типово українських вождів. Відносно Івана Вишенського — намагається Франко вивести шкідливу невтральність, чи суспільну дезерцію, яка знаменувала цілу
плеяду наших визначних українців від найдавніших часів. Робить він це в ім'я свого соціяльного конструктивізму, що підчеркує в його згаданий проф. Білецький.

„Конструктивізм соціяльний у Франка, каже він, підносить ідею служення народові, ідею безконечної посвяти, яка доходила до нової релігії". 

  Цього якраз бракувало Вишенському мимо авторитетности, мимо провідницького хисту. 

  Брак приковуючої сили до того ґрунту, з якого виріс, кидають його в дезерцію для спасення душі. За виїмком сантименту, який на кожному кроці охоплює його до максимальних розмірів: рідний край, вишневий листок з візією українських
вишневих садків, рідна мати з пестощами, все те сантиментальні моменти, які розбурхували патріотизм Вишенського, але не прикували до себе. І в остаточності дезерція з християнсько-етичних та егоїстичних цілей перемагає в його. 

  Йому бракує волюнтаризму, як волі й охоти дисципліновано підпорядковуватися вищій ідеї. Це впрочім осуджує сам Франко і зовсім слушно карає його смертю словами:

„Він ступив і тихо щез"...

  Такий осуд дезерції — навіть так цінного Івана Вишенського — вказує на національно-педагогічний хист у Франка та є проти його гуманно-демократичного світогляду. 

  

  Мойсей є типом соціяльним. Його силу міряє Франко силою волі, характеру, завзяття і вірою та певністю себе. Мойсей прикований душею і розумом до свого народу та йому присвячує себе. Вислів його любови і соціяльности бачимо у словах:

Мойсей

„О Ізраїлю, якби ти знав

Чого в серці тім повно,

Якби ти знав, як люблю я тебе,

Як люблю невимовно".

    Мойсей — це провідник, який проходить свою світлість і упадок. Приходить він до кульмінаційної точки слави й авторитетности на те, щоби впасти в долину, через цілу низку психічних хитань і брак віри в себе. 

  Геніяльність Мойсея е так довго, як довго сила волі вести і приказувати масам є підпорядковані безпардонній певності. З моментом першого захитання приходить упадок. І тут виявляє Франко шкідливість непевности і браку сили волі та характеру у провідника. 

  В поетичній формі передає нам він Мойсееву трагедію, як консеквенцію його психічних хитань: обкидування камінням, вигнання і передучасна смерть! Не вмієш вести, ломишся самий, так пропадай! І знову засуд смерти проти свого гуманно-
демократичного світогляду. Тут ми зауважуємо безпощадність у Франка, коли йде мова про вождя нації — в той час, як відносно скорпіона він каже дітям:

„Милосердним треба вам буть

Задля всього живого,

Бо життя це клейнод — хіба є

Що дорожче від нього?"

  Видвигаючи такі квестії, Франко встряває в проблему українського варяжества та виявляє його істотність на нашому ґрунті, коли нам так тяжко було мати правдиво-національного вождя. Одначе все те не має у його об'єктивного характеру — тоді, коли він остаточно розв'язує цю квестію і судить обидвох героїв смертю. З боку національно- і суспільно-педагогічного — Франко являється тут наскрізь суб'єктивним і вказує на ті неґативні моменти, проти яких він виступає і які треба усунути.

„Чи провідникові вигідніше, щоби його любили, чи щоби боялися, — питається Макіявеллі і відповідає, гадаю, потрібне одне і друге". 

  Так теж розумів провідника Франко, коли його Мойсея і любили і боялися. 

  Що Мойсея боялися, бачимо в тому, що розгукана маса гула в дикості проти його, але втихала, коли він появлявся, викидала його, але боялася його пімсти і т. д. Одначе стверджує Франко, що ті два моменти також; упадають, коли провідникові бракує сили волі і певности. 

  Ціла душевна боротьба у Мойсея обоснована філософськими виводами і зводиться остаточно до того, що його сила волі підпадає під раціоналізм і тут заникає, даючи цілу низку негативних вислідів. 

  Оці філософічно-суспільницькі міркування Франка вдаряють у саму суть української національної трагедії та виказують причину поганої дійсности. 

  У нас фальшиво розуміли провідника та його потребу, коли він є конечним і виявляє свою геніяльність, коли існують кризи чи упадки; тому то й каже Макіявеллі: 

„Треба було, щоби Мойсей найшов жидів рабами в Єгипті, пригнетених єгиптянами, щоби спонукати їх йти за ним і позбутися невільництва". 

  Якраз у тому лежить велика сила індивідуальностей, які находять рятунок у час найбільших криз і упадків, як Наполеон, Кромвел, Кавур і ін. та вміють усе довести до кінця. 

  Франко твердить, що провідник є еманацією енерґії нації, коли у „Великих Роковинах" каже: 

„Мовиш: де нам взять Богдана?" 

Тут і ясним є, що провідник для його — це синтеза змагань народу. Відтак приходить динаміка думок:

„Ум гостри, насталюй волю,

Лиш борися, не мирися

Радше впадь, а сил не трать!

Хоч пропадь, але не зрадь!"

  Вся та боротьба, яку пропаґує Франко, вводить його в площину безпардонної активности мимо свого гуманно-народницького світогляду. „Чи побіди довго ждати?" питається Франко і відповідає цілою низкою вказівок, які ведуть до тієї перемоги, при чому думки про провідництво тісно зв'язані з визвольницькою боротьбою.

  Тих кілька думок вказують на ті моменти творчости Франка, які, під сучасний момент необхідні. Звичайно шукаємо в геніїв те, що необхідне під сучасний мент для санування криз. Проблема проводу є найбільше пекучою у нас.

  Вироблення проводу, який зумів би підпорядкувати собі анархо-лібералістичні, невтралістичні та партійницькі наставлення у час вимоги консолідації наших сил, — коли йде мова про національне визвольництво, про понадпартійні і
понадклясові цілі.

  Нехай же франківський підхід до цієї справи найде своє практичне зрозуміння у 15-ліття його смерти. А цінення проводу, як доказ зрілости і вироблености нації — хай пройде в кров і кості цілого українського народу!

автор: Посуховская В.
ілюстрації: Галицька Д.