Соціально-психологічна трагічна драма "Украдене щастя"

  Серед усіх п'єс Франка найвидатнішою є соціально-психологічна трагічна драма з
сільського життя. У ній показано глибоку правду про гірку долю людей галицького села 70-х pp. ХІХст.,поставлено питання про суспільно-політичні причини страждання народу. 

  Ідея протесту проти соціальної несправедливості становить громадянський пафос драми. Для художнього втілення проблематики драматург скористався невичерпним джерелом українських народних пісень.

  У «Пісні про шандаря» Франко відчув велику людську драму, породжену ненормальними умовами суспільного життя. Вона й стала для нього одним із творчих стимулів до написання «Украденого щастя».

  Насправді ж пісня — не основа драми. Вона лише підказала драматургові тему,
тобто те, про що слід написати твір. Пісня й зацікавила Франка предметом
художнього зображення і постановкою певних ідейно-естетичних проблем. Вона
стала одним із джерел до творчих шукань письменника — хто ж винен у людському горі.

  Сюжет пісні не був для Франка-драматурга самоціллю, а художнім засобом, щоб
розкрити вже осмислений митцем клубок взаємозв'язків і суперечностей в суспільстві.

  ...В образі Миколи Задорожного Франко змалював галицького селянина-

трудівника у типових побутових і суспільно-правових обставинах тодішньої
дійсності. З розвитком подій Задорожний закономірно виходить на передній
план, набуває глибокого соціального узагальнення. Усвідомлюючи свою правоту,
Задорожний кінець кінцем вступає у нерівну боротьбу зі своїм мучителем-

жандармом. В усіх перипетіях драми, особливо в четвертій дії, показано складний
психологічний процес, зміну в настроях, психології Миколи Задорожного. Франко
підкреслив у своєму герої зростання свідомості й людської гідності.

  Ідейно-естетична суть образу бідняка Миколи Задорожного виявляється в тому,
що він одважився підняти караючу руку на жандарма-напасника, який розбив
його родинне життя. Образ Задорожного уособлює потенціальні можливості
народу, здатного на протест проти соціальної несправедливості. Вчинок Миколи
набуває політичного значення. На жаль, у деяких оцінках критиками літературного образу Миколи трапляються і неправильні думки.

Анна

 Інший, не менш складний образ у драмі — Анна. Прямодушна і чесна, людина твердих моральних принципів, Анна лише після тяжкої внутрішньої боротьби насмілилась самій собі признатись, що жандарм Михайло для неї все. Обстоюючи право на щастя й любов, вона своєю поведінкою кинула виклик суспільству. Але, засліплена спалахом дівочих почуттів, Анна не зважила, що Михайло — це вже не той прямодушний сільський парубок, яким він був колись. У цьому її трагічна помилка, життєва безвихідь. Доля Анни уособлює безталання українського дореволюційного жіноцтва, його прагнення вирватися з соціальної і родинної

неволі.

  Драматичний образ Анни — один із найяскравіших образів жінок-селянок в українській класичній літературі. Він втілює чарівні риси національного українського жіночого характеру: душевне багатство, розум, вольовитість, чесність, щирість, глибоку поетичність. Споріднений з прогресивною традицією в українській літературі, самобутній художній тип Анни Задорожної певною мірою виражає естетичний ідеал письменника.

  Складний також і суперечливий образ жандарма. Сумна досценічна історія змальовує селянського сина Михайла Гурмана жертвою шахрайських дій багачів і
сільської адміністрації. Кривда, заподіяна йому в минулому, а особливо
деморалізуючий вплив військової казарми та безкарної жандармської служби,
зробили з нього жорстоку і немилосердну людину. Гурман став не тільки
пропащою силою для свого народу, а жандармом, знаряддям гнобительського
ладу. А це — ще жахливіше. Озлоблений, він поставив собі за мету будь-що-
будь «відкрасти» колись у нього украдене щастя. Нечесним способом він усуває з
дороги Миколу, весь час знущається з нього, зневажливо і брутально ставиться до
всіх людей, часто немилосердний навіть у відносинах з Анною. Він топче в болото
її жіночу честь. Його аморальні, насильницькі вчинки викликають у селян страх і
обурення. Тільки помираючи, він виявляє людські почуття — бере на себе вину за
свою смерть.

  Складна психологічна суперечність образу жандарма, підкреслюємо — жандарма,
а не Михайла Гурмана, зумовила у театральній критиці й протилежні погляди.
Деякі критики, наголошуючи на досценічній біографії жандарма, теж припускають помилку, коли тлумачать постать жандарма як жертву обставин,чорних задумів злих людей; що, мовляв, і в жандарма було украдене щастя. Але ж Михайло виступає у драмі не як жертва «злих людей». Це ж читач (і глядач) знає, бо бачить, що не жандарма переслідують, а жандарм переслідує невинного Миколу. Пафос драматичної дії «Украденого щастя» полягає в гострому зіткненні протилежних характерів, з якого й народжується ідея твору. Образи драми «Украдене щастя» діють за логікою своїх характерів і обставин, чого кінець кінцем не заперечують і автори статей, в яких пишуть про жандарма як про «жертву».

  Ми вважаємо, що текст твору всіх трьох списків драми не дає підстав виправдовувати брутальних дій жандарма. Спостерігаючи тогочасну дійсність, Франко й розповів у творі про негативний вплив цісарсько-королівської влади, як
і всього капіталістичного ладу, на селянського хлопця. Головне, що драматург
показує його в різних ситуаціях соціальним покручем,перевертнем, лихі вчинки й
мораль якого згубні для народу.

  «Украдене щастя» стоїть в одному ряду з драматичними творами М. Кропивницького «Титарівна» (за Т. Шевченком, 1890—1902 pp.) і «Замулені
джерела» (1895 p.), твором І. Карпенка-Карого «Сава Чалий» (1899 p.), що
викривали антинародну суть вчинків морально ницих людей, навіть коли вони
були вихідцями із середовища народу.

  Ніхто з героїв драми не вийшов із боротьби щасливим. Але трагедія, що відбулася
в хаті Задорожних, зумовила глибоку зміну характерів героїв. Вона вразила всіх
селян, змусила їх замислитись над питанням: «Хто тому винен?»

  Мотив про здобуття щастя звучить в усій п'єсі. Втративши надію на нього, Анна у фіналі розпачливо запитує: «Михайле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш?
Що я без тебе на світі робитиму?» Микола знайшов у собі силу й мужність не
тільки заспокоїти Анну, а й звернутися до неї з запитанням: «Анно, ...хіба ти не
маєш для кого жити?» Оптимістичний фінал з глибоким філософським підтекстом вказував на необхідність шукати надійних засобів у боротьбі за щастя для всіх. «Метою моїх творів,— писав Франко,— зовсім не буває саме розкриття ненормальностей життя, але поперед усього віднаходження поезії та краси в тім
ненормальнім життю, яке складається у людей різних верств, і віднаходження
поривів та змагань до поправи того життя». На фольклорно-побутовому матеріалі
Франко створив психологічну соціальну драму трагічного змісту.
 

1967 р.

Білоштан Яків. Іван Франка і театр. — К., 1967.— С. 70—73.

автор: Посуховская В.

ілюстрації: Галицька Д.