За збіркою Івана Франка
«Зів`яле листя»
Не знаю, що
мене до тебе тяне,
Чим вчарувала
ти мене…
Іван Франко
Стояло дерево, радіючи сонцю, піднесло вгору свої віти.
Але раптом здійнявся скажений вітер, зривав зелені, ще зовсім молоді листочки, скручував їх у жмуток. Якби дерево вміло говорити! Але воно мовчить. Сумує тиша. Що це? Звідки полинуло хлипання?
Під деревом сидить закоханий юнак, погляд його спрямований у даль, аж до небосхилу, у майбутнє. Він бере до рук жмуток, викладає із зів`ялого листя серце, а сльози так і капотять. Та раптом кожен листочок перетворюється в папір, а сльози – в гіркі слова поезії.
«… Гляжу на
небе,
І не можу не
глядіти,
І люблю тебе!
Куди ж те
Серце діти?»
(«Я
не надіюсь
нічого»)
«Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями»
(«Чого являєшся мені»)
«Я, що так довго, гаряче кохаю
І за любов знайшов погорду й глум,
Бажаю хоч на хвилю бути в раю,
Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум…»
(«Надходить
ніч»)
Розвійтесь з
вітром, листчоки зів`ялі…
Завмерлеє в
серці кохання
Іван Франко
Минають роки, дерева вбираються в зелені шати і знову скидає своє листя. Чому ж дерево не плаче? Тому що знає, що навесні знов буде зеленіти.
автор: Полетаєва. В.
Лiрична драма I. Франка “Зiв’яле листя”
ВідповістиВидалити- перлина свiтовоï iнтимноï лiрики
В зiв’ялих листочках хто може вгадати
красу всю зеленого гаю?…..
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В тi вбогiï вiршi вкладаю?
I. Франко
У 1896 роцi побачила свiт збiрка поезiй “Зiв’яле листя” Iвана Франка. Поява
ïï викликала неабиякий резонанс у тогочасному галицькому оточенi митця:
недуги пiдхвалювали автора, радiючи, що вiн нiбито покiнчив iз громадянською
лiрикою i перейшов до мотивiв, так би мовити, занепадницьких
- “журба”, “сум”, “кохання”. Друзi також не зрозумiли Франка: що сталося з
поетом-борцем, “вiчним революцiонером”? Але нi першi, нi другi не вiдчули:
народилася перлина не лише Франковоï, а й свiтовоï iнтимноï лiрики,
що силою виражених почуттiв буде хвилювати серця сучасникiв i нащадкiв.
Довгi десять рокiв створювалася збiрка “Зiв’яле листя”. Недаремно автор дав
ïй пiдзаголовок “Лiрична драма”. Три “жмутки”
- це нiби три дiï, змiст яких
- життя i нещасливе кохання лiричного героя. Звичайно, його не можна ототожнювати
з автором, але вiдомо, що й у долi Франка було мiсце для щирого, часом трагiчного
кохання, що залишило гiркий слiд у душi поета. Iз вiршiв постає iдеал
коханоï: дiвчина вродлива, щира, розумна, цiлiсна особистiсть
- за яким, мабуть, тужив Iван Франко, але в життi не знаходив:
Я не тебе люблю, о нi,
люблю я власну мрiю.
Кохання
- порухи чутливоï душi, “тихе зiтхання”, “незгоєнi рани, невтишенi жалi”…
Воно надає людинi впевненостi, смiливостi, надихає ïï:
Я понесу тебе в душi на днi,
Облиту чаром свiжостi й любовi,
Твою красу я переллю в пiснi,
Коралi уст у рими голоснi.
Але кохання
- i як той вогонь, що “враз i грiє й пожирає”, якщо воно нероздiльне, нещасливе.
Мабуть, тому у вiдчаï лiричний герой вирiшує пiти з життя. Таким чином,
напруга почуттiв змiнюється так: життєствердження через кохання
- розчарування
- зневiра i розпач.
Особисто менi найбiльше сподобалася поезiя “Червона калино, чого в лузi гнешся?”,
що, покладена на музику, стала вiдомою пiснею. Головнi героï
- традицiйний в украïнському фольклорi образ червоноï калини, що
уособлює жiночнiсть, красу, та дуб
- символ парубоцтва, сили, витривалостi. Твiр побудований у формi дiалогу мiж
персонажами. Калина
- нiби збiрний образ галицьких дiвчат, для яких батьки готували один шлях
- замiжжя й сiмейнi турботи. Є в них i смiливiсть, i щедрiсть душi, але для
людського щастя цього замало: на перешкодi несхитнiсть традицiй, застiй, що
панував у сiм’ях. Нездiйсненнi бажання, оманливi надiï, втраченi
iлюзiï… Дуб не може збагнути, що його мiць i воля несуть гнiт iншим,
заслоняючи вiд них життєдайне свiтло сонця:
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,
Отiнив, як хмара.
Тiльки пiсля ознайомлення iз збiркою “Зав’яле листя” я зрозумiла: I. Франко не
тiльки письменник-борець, але й людина
- лiрик, яка кохає i ненавидить, сподiвається i зневiрюється.
Кохання дає людинi натхнення, творчу наснагу. Так, кожний закоханий
- поет, тiльки не кожен може це передати вiршами. Але однаково почуття його
поетичнi.