Франкові вершини і низини

  У травні 1886 р. в Києві І. Франко одружився з Ольгою Хоружинською, а наступного року у Львові власним накладом надрукував збірку поезій “З вершин і низин”, яку присвятив дружині. 

  За твердженням літературознавців, поет готував цю збірку починаючи з 1882 р., але зміг видати її лише 1887 р., та й то в обсязі далеко меншому, ніж планував. 

  Ця гіпотеза маловірогідна, бо не підтверджена в епістолярії І. Франка.

 Книжка мала обсяг всього 8 друкованих аркушів , причому майже 70 відсотків займала поема “Панські жарти”. М’яка зелена обкладинка оздоблена рамкою, які використовувалися у друкарні Товариства ім. Шевченка для друку книжок такого типу.

  Книжка видана на якісному папері, фонетичним правописом “кулішівкою”. Ціна книжки, зазначена на її обкладинці – це всього 50 крейцерів, отже, була розрахована на широке коло читачів. 

  Повідомлення про вихід у світ збірки “З вершин і низин” з’явилося у пресі на початку липня. Зазначалося, що книжка вийшла накладом автора, охоплює дрібні поетичні твори, які друкувалися в літературних часописах, і одну більшу поему під заголовком “Панські жарти”. 

  Навряд чи спочатку планував І. Франко подавати поему до збірника поезій, бо в листі від 11 лютого 1887 р. до Товариства “Січ” у Відні він пропонував помістити “Панські жарти” в альманасі, що його готували українські студенти з нагоди 20-річчя заснування цієї організації. Очевидно, на той час була готова перша редакція поеми. Але автор продовжував працювати над твором, бо вже у листі до “Січі”, датованому (за поштовим штемпелем) 25 квітня 1887 р., відмовився надсилати “Панські жарти” до альманаху, оскільки поема в пере-робці дуже розрослася, обіймала приблизно 5 аркушів друку, була задовгою, тому він вирішив “видати її осібно в своїм збірничку “З вершин і низин”. 

  Отже, в 1887 р. було дві редакції поеми: менша за обсягом і варіант, написаний у лютому – березні 1887 р.

О. Маковей

  Велику за обсягом поему І. Франко написав за дуже короткий час, що й здивувало О. Маковея, який занотував цей факт у своїх записах. Праця над поемою тривала й пізніше. У 1893 р. зроблено окрему відбитку під назвою “Панські жарти. Поема з недавньої минувшини. Накладом автора. Львів, 1893”. До цього видання І. Франко додав віршовану посвяту: “Присвята пам’яті мойого батька Якова Франка”. А в останньому прижиттєвому виданні поеми, що побачило світ 1911 р., він розширив текст, додав “Передмову”, зробив деякі поправки, пронумерував рядки, подав перед текстом зміст, складений із заголовків окремих епізодів.

   Перша рецензія на Франкову збірку незабаром з’явилася в черговому числі часопису “Зоря”. 

  Її автор, Г. Цеглинський, треба відзначити, зреаґував на вихід книжки дуже оперативно. Саме ця рецензія зовсім незаслужено стала об’єктом критики і самого

Франка, і потім багатьох підрадянських франкознавців .

Г. Циглинський

  Основні критичні зауваги Г. Цеглинського стосувалися надмірної революційности

Франкових віршів. На наш погляд, Г. Цеглинський мав рацію, коли писав, що поет грається словом “революція”, як дитина стрільбою. Майже всі вірші (42 із 46) написані до 1883 р., тобто їхній автор ледь переступив 25-річний вік. До того вже було два незаслужені арешти. Тому вважаємо – часте вживання слова “революція” зумовлене Франковою молодістю, з притаманним їй радикалізмом і нетерпимістю до несправедливості, а також непережитою образою на несправедливе ставлення до його особи.

А. Крушельницький

  А. Крушельницький, аналізуючи Франкові поезії “Вічний революціонер” і “Каменярі”, ще в 1909 р. зробив дуже точні висновки: поет, який у 1878 р. стає в ряди каменярів, “переймає на себе посольство “духа вічного революціонера”, і, як його оруддє, має причинятися до його побіди над тьмою” . 

  Дуже вдалу оцінку дав В. Сімович у 1920 р.: вірші з 1880 р., які надають характер усій збірці, “творять провідний мотив тої цілої поетичної діяльности Франка, що її оголосили громадівством. Вірші ці тенденційні, за ними справжнього обличчя поета не видно. Франко від себе ховається, сказати б,

відрікається себе чи просто соромиться за свої почування... Так цілого його заняли громадські ідеї, так у його серце й мізок в’їлося громадівство” (підкреслення в тексті – В. Сімовича).

В. Сімович

  Отже, і А. Крушельницький, і В. Сімович правильно доходили до глибин аж надто

виявленої “революційности” віршів збірки, відзначили, що вона не була суттю Франка - поета, а радше формою вислову власного “я” радикального юнака – тільки така поезія могла зачарувати молодь, тільки таким поетом могла вона захоплюватися.

  У підрадянському франкознавстві на щит бралася саме революційність збірки “З вершин і низин”. У згаданій рецензії Г. Цеглинського вбачали лише “буржуазну суть” її автора, а не справедливість окремих думок. 

  Через відомі обставини, на такі позиції мусили стати у своїх монографіях навіть М. Возняк, Є. Кирилюк . 

  Одначе, на відміну чи не від усіх літературознавців підрадянської України, Є. Кирилюк був єдиний, хто став в обороні вірша “Не пора”, а власне й цілого циклу “Україна” (друге видання збірки, 1893). У всіх можливих формах, навіть вдаючись до певних натяжок у трактуванні змісту, він аналізує весь цикл і дає йому позитивну оцінку. Завдяки Є. Кирилюкові читач зміг дізнатися про патріотичні поезії І. Франка, які в УРСР не друкувалися, починаючи з 30-х р.

Є. Кирилюк

  Треба сказати, що Є. Кирилюк зробив навіть більше, ніж це дозволяла доба “хрущовської відлиги”, і чого не зробив ніхто з франкознавців у пізніші часи брежнєвського застою. Перше видання збірки “З вершин і низин” (1887) стало своєрідним заспівом до другого видання (1893) – справді вершинної за змістом і композицією книжки, котра, на наше переконання, є найвидатнішим досягненням української літератури після “Кобзаря” Т. Шевченка.

  Велика за обсягом (майже 30 д. а., 469 + VІ стор.) і невелика форматом книжка була своєрідною антологією творчости І. Франка упродовж двадцяти років. У “Передньому слові” автор писав, що видання 1887 р. ласкаво прийняли читачі і вже два роки, як воно вичерпалося у книгарнях. І. Франко залишив стару назву, “хоч об’єм її, як усякий бачить, трохи не вчетверо біль-ший від першого видання. Може під старим стягом не покине її старе щастя” .

  Автор поділив твори на цикли, об’єднані в розділи “De Profundis”, “Профілі і

маски”, “Сонети”, “Галицькі образки”, “Жидівські мелодії”, “Легенди”, що відображають системність його поетичного мислення. З погляду композиції ця збірка найскладніша з 20 усіх наступних Франкових книжок, де також використано такий спосіб укладання . 

  Як окремий розділ книжки надрукована поема “Панські жарти”. До збірки увійшли всі твори з першого видання, однак, групуючи поезії за циклами, І. Франко мусив дати їм логічні завершення зі значним розширенням. Якщо в розділі “Жидівські мелодії” (1887) було всього два твори, то в однойменному циклі (1893) їх стало вже вісім, причому “Сурка”, “У цадика”, “З любови”, “По людськи” – це вже невеликі поеми. Цикл “Україна” (1893) творять чотири високопатріотичні поезії, що, як ми вже відзначили, відображають світоглядні позиції автора.

  З книгознавчого боку “Переднє слово” до збірки (1893) дає нам дуже багато цікавого матеріалу. 

І. Белей

  По-перше, І. Франко відмовився громадити в книжці все, що написав у віршованій формі за двадцять років літературної діяльности, бо багато з того, що було надруковане, на його думку, “не варто тепер навіть читання, не то передруку”. 

  По-друге, він відзначив тут людей, які допомагали його становленню як письменника – В.Коцовського, І. Белея, коли від багатьох інших отримував болючі удари або зустрічав

тупий індиферентизм. 

По-третє, автор відмовився від хронологічного упорядкування

своїх творів для друку, а задля артистичної цільности прийняв поділ на цикли. 

І четверте, мабуть, найважливіше. І. Франко висловлює своє ставлення до текстології власних творів: він не вважав їх історично-літературними документами, котрі слід було друкувати, не змінюючи “ніже титли, ніже тії коми”, а користувався авторським правом, підносячи мову до ступеня літературної . Аби побачити, що це так, достатньо зробити текстологічний аналіз хоч би перших рядків поезії “Гімн” (“Вічний революціонер”).

Перша редакція:

Вічний революцйонер

Дух, що тіло пре до бою.

Друга редакція:

Вічний революцйонер

Дух, що тіло рве до бою.

  На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника.

  Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського

національного відродження.

  Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи

природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців.

  Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність

ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У

циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.

  Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до

класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. 

  Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.

автор: Воскресенська О.

ілюстрації: Галицька Д.